Синкретичні безсполучникові речення в українській літературній мові

Abstract

Статтю присвячено дослідженню безсполучникових складних речень як репрезентантів внутрішньорангового синкретизму в українській літературній мові. Переосмисле­но принципи класифікації безсполучникових речень, обґрун­товано доцільність виокремлення в їхніх межах конструк­цій, маркованих внутрішньоранговим спільнокатегорійним синкретизмом. З’ясовано, що у сфері безсполучникових речень явища синкретизму демонструють глибший, ніж в інших системах, синкретизм, представлений дифузністю значення та маркований ситуативною нерозчленованістю. Доведено тезу про наявність у безсполучникових реченнях дифузного синкретизму, де в зародку перебуває і сурядність, і підрядність. Означення „дифузний“ демонструє одну із се­мантичних граней поняття „синкретизм“: злитість, нероз­членованість, що характерні для початкового етапу розвитку явища. Наявність у безсполучникових реченнях семанти­ко-синтаксичних відношень, спільних зі складносурядними і складнопідрядними одиницями (причиново-наслідкових, умовно-наслідкових та ін.), підтверджено трансформаціями в складносурядне і в складнопідрядне речення.

Констатовано широку значеннєву палітру безсполучни­кових конструкцій, їхню семантичну місткість і наявність у них синкретизму змісту. Доведено, що спільнокатегорійний синкретизм у сфері безсполучникового речення можливий завдяки ускладненню пояснювальної, різних видів обста­винної, протиставної та єднальної семантики супровідними значеннями. Умотивовано диференціювання синкретичних безсполучникових речень на типи, підтипи й різновиди, описано їхню специфіку. Визначено чинники, що зумовлю­ють синкретизм аналізованих конструкцій. Акцентовано на пунктуації як маркері дифузності семантики безсполучни­кових речень.